Прощається мати із
сином…
Прощаються гори й
долини,
І більшого горя
немає –
Як жити тепер без
дитини?
Лиш чорна хустина.
Німа домовина…
«Прости» – ледь
шепоче вустами.
Лиш чорна хустина –
то туга за сином.
Заплакало небо
дощами…
(Є. Сохацька)
АФГАНІСТАН… Для тисяч українських родин воно назавжди
стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного
горя. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів. У війни свій рахунок,
своя безжалісна арифметика… Не відболить це горе, не виплачеться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати
і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України.
Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями… Але
чужа війна відібрала у них таку можливість.. .Не повернулися вони додому…
15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок
втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Сьогодні ми
шануємо пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося тим, хто
прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за
орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний
обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що
йдуть не воювати, а захищати. Ця війна тривала майже 10 років і вимагала
великих жертв.
Немає коментарів:
Дописати коментар